Мандрівникам на Схід 8 страница

Предыдущая12345678910111213141516Следующая

— Спробуй! — мовив він. — Сам побачиш, до чого це доведе. Насадити в цьому світі гарний бамбуковий гайок ще можна. Але чи вдасться садівникові помістити світ у той свій гайок, я щось не дуже вірю.

Та годі про це. Ми ще хіба згадаємо, що коли через кілька років Кнехт, ставши вже шанованою особою у Вальдцелі, запросив Старшого Брата прочитати там курс лекцій, той так і не відповів йому.

Йозеф Кнехт потім часто казав, що місяці, проведені в Бамбуковому гаю, були особливо щасливою порою в його житті, а інколи навіть називав їх «початком пробудження». Взагалі слово «пробудження» відтоді не раз трапляється в його висловленнях, десь у подібному, хоч і не зовсім такому значенні, яке він досі надавав слову «покликання». Мабуть, «пробуджуватися» для нього означало пізнавати самого себе і своє місце в касталійському світі і в світі взагалі, проте нам здається, що наголос дедалі більше переноситься на самопізнання, в тому розумінні, що в Кнехта від «початку пробудження» все глибшало відчуття свого особливого, виняткового становища й призначення, а поняття й категорії освяченої традицією загальної і спеціально касталійської ієрархії ставали для нього все відноснішими.

Кінець перебування у Бамбуковому гаю ще зовсім не був кінцем китайських студій, вони тривали далі, і особливу увагу Кнехт приділяв старовинній китайській музиці. Всюди в давніх китайських письменників він натрапляв на хвалу музиці як одному з найперших джерел всякого ладу, моралі, краси й здоров’я. Таке широке, етичне розуміння музики Кнехт давно вже засвоїв завдяки Магістрові музики, який, можна сказати, сам був живим його втіленням. Ніколи не відступаючи від основного напрямку своїх студій, відомого нам з листа до Тегуляріуса, Кнехт сміливо й енергійно просувався вперед усюди, де відчував щось важливе для себе, тобто там, де пройдений шлях ставав для нього дальшим етапом пробудження. Одним із позитивних наслідків його перебування в Старшого Брата було те, що він переборов свій страх перед Вальдцелем, — тепер він щороку брав там участь у якомусь вищому курсі Гри і навіть, сам не розуміючи гаразд, як так вийшло, став у Vicus Lusorum особою, на яку дивилися з цікавістю й визнанням, ввійшов до найістотнішого й найчутливішого органу всієї Гри, до тієї анонімної групи випробуваних гравців, від яких, власне, залежала тоді її доля чи принаймні доля тодішнього її напрямку і стилю. Гравців із тієї групи, в яку входили й службовці окремих інституцій Гри, хоч зовсім не переважали в ній, найчастіше можна було зустріти в порожніх, тихих приміщеннях Архіву Гри, де вони критично аналізували окремі партії, домагалися введення в Гру чи, навпаки, вилучення з неї якихось нових тематичних груп, сперечалися про певні, щораз інші смакові напрямки в Грі, що стосувалися її форми, її зовнішніх ознак, спортивного елементу в ній. Кожен, хто належав до цієї групи, був віртуозом Гри, кожен досконало знав здібності і вдачу інших її членів, ніби у вузькому колі якогось міністерства чи в аристократичному клубі, де зустрічаються й знайомляться завтрашні й післязавтрашні правителі й керівники. Тут панував приглушений, вишуканий тон, усі були шанолюбні, не показуючи цього, перебільшено уважні й критичні. Цю еліту молодого покоління з Vicus Lusorum багато касталійців і дехто поза межами Провінції вважали останнім цвітом касталійської традиції, вершками аристократичної духовності, і не один юнак роками плекав честолюбну мрію потрапити колись у це коло. Для інших же, навпаки, це вибране гроно претендентів на високі посади в ієрархії Гри в бісер було чимось ненависним і нездоровим, зграєю зарозумілих нероб, глухих до життя і до дійсності, геніїв, заглиблених у свої дотепні забавки, бундючною і, власне, паразитичною громадою дженджиків і кар’єристів, для яких фахом і змістом їхнього життя стала розвага, нікчемна самонасолода духу.



Кнехта не зачіпала думка ні тих, ні тих; йому було байдуже, чи студенти вихваляли його як небувалу дивовижу, чи висміювали як шанолюбця й кар’єриста. Для нього були важливі лише його студії, що всі тепер так чи інакше торкалися Гри. А ще, може, важливе було одне питання, а саме: чи справді Гра — найвище досягнення Касталії і чи вона варта того, щоб їй присвятити своє життя? Бо, вдосконалюючись у Грі, проникаючи в найглибші таємниці її законів і можливостей, освоюючи заплутані лабіринти Архіву і складного внутрішнього світу її символіки, він не позбувся своїх сумнівів, а, навпаки, переконався, що віра й сумніви тісно сплетені між собою, взаємно зумовлені, як дві фази подиху — коли ти набираєш повітря й коли видихаєш його, і чим більший поступ робив він у всіх галузях мікрокосмосу Гри, тим глибше, звичайно, сягав і його погляд, тим чутливішим ставав він до всього сумнівного в Грі. Ідилія в Бамбуковому гаю, може, на короткий час заспокоїла його чи, швидше, збила з пантелику; на прикладі Старшого Брата він побачив, що з цього плетива проблем усетаки існував якийсь вихід, можна було, скажімо, зробитися китайцем, як той відлюдник, сховатись у Бамбуковому гаю і жити гарним, посвоєму досконалим життям. Можна, мабуть, стати піфагорійцем або ченцем і схоластом, але це був вихід, приступний і дозволений лише небагатьом, відмова від універсальності, відмова від сьогоднішнього й завтрашнього дня задля чогось довершеного, але минулого, якийсь витончений різновид втечі, і Кнехт вчасно відчув, що це не його шлях. Але який же шлях був його? Він знав, що, крім великого хисту до музики й до Гри в бісер, у ньому є ще й інша сила, якась внутрішня незалежність, висока впертість, що зовсім не заважала й не забороняла йому служити, але вимагала, щоб він служив тільки найвищому володареві. І ця сила, ця незалежність, ця впертість не були тільки рисою його вдачі, не тільки визначали його поведінку, а й діяли на тих, хто його оточував. Ще в шкільні роки, за часів свого суперництва з Плініо Десиньйорі, Йозеф Кнехт часто помічав, що багато його однолітків, а ще більше молодших учнів, не тільки любили його й домагалися його приязні, але й готові були коритися йому, шукати в нього поради, підпадати під його вплив, і відтоді з ним таке траплялося не раз. У цьому було щось надзвичайно приємне, радісне, що тішило шанолюбство й додавало самовпевненості, але було й інше — похмуре й страшне, бо вже сама ця схильність дивитися звисока на товаришів, яким бракувало сили, впевненості й почуття власної гідності і які прагнули поради, керівництва й прикладу, а тим паче потаємне бажання зробити з них (принаймні подумки) слухняних рабів, що часом зринало в його душі, мало в собі щось заборонене й гидке. Крім того, під час диспутів з Плініо він побачив, якою відповідальністю, напруженням і душевним пригніченням треба розраховуватися за всяке показне, блискуче становище; знав він також, як тяжко інколи було Магістрові музики витримувати своє становище. Гарно й спокусливо мати владу над людьми, величатися перед іншими, проте був у цьому і якийсь деспотизм, якась небезпека, світова історія складається з суцільної низки володарів, вождів, верховод і полководців, що всі, за дуже небагатьма винятками, чудово починали і препогано кінчали, що всі, принаймні на словах, прагнули до влади з добрими намірами, а потім упивалися нею і, сп’янілі, любили владу задля неї самої. Треба було освятити і обернути на користь дану йому від природи владу, поставити її на службу ієрархії, — про це не могло бути двох думок. Але де, в якому місці мав він прикласти свої сили, щоб та влада служила найкраще й давала плоди? Здатність прихиляти до себе інших, особливо молодших людей, більше чи менше впливати на них мала б значення для офіцера чи політика, але тут, у Касталії, вона була ні до чого, тут така здатність пригодилася б хіба вчителеві й вихователеві, а саме ця діяльність Кнехта не вабила. Якби все залежало тільки від нього, він волів би стати просто вченим або ж гравцем у бісер. І тут перед ним знов поставало давнє, болісне питання: чи справді ця Гра — найвище з усього, чи справді вона — цариця в царстві духу? А може, вона, всупереч усьому, кінець кінцем тільки розвага? Чи справді вона варта того, щоб їй віддатися всією душею, служити ціле життя? Колись, багато поколінь тому, цю славетну Гру було задумано як своєрідну заміну мистецтва, а вона поволі стала, принаймні для багатьох, своєрідною релігією, можливістю для високорозвинених інтелектів зосередитись, піднестися душею в побожному захваті. Як бачимо, в Кнехтовій душі точилася давня суперечка між естетичним і етичним. Це було те саме ніколи до кінця не висловлене, але й ніколи не зняте остаточно питання, що подекуди так глухо й загрозливо зринало в його школярських віршах у Вальдцелі, — воно стосувалося не тільки Гри в бісер, а й усієї Касталії.

Саме в той час, коли ці проблеми тяжко пригнічували Кнехта і йому часто снилися диспути з Десиньйорі, він, ідучи якось одним із просторих подвір’їв вальдцельського Селища Гри, почув, як хтось гукнув його на ім’я. Хоч голос і здався дуже знайомим, Кнехт не зразу пригадав, чий він. Обернувшись, він побачив високого юнака з борідкою, що радісно кинувся до нього. Це був Плініо. На Кнехта наринула хвиля спогадів і ніжності, й він щиро відповів на вітання. Вони домовились зустрітися ввечері. Плініо давно закінчив навчання у світських університетах і вже був на службі; тепер він скористався своєю відпусткою, щоб вільним слухачем пройти ще один такий курс Гри в бісер, як уже скінчив кілька років тому. Проте зустріч увечері вийшла не такою, як вони сподівалися: скоро друзі збентежено побачили, що їм немає про що розмовляти. Плініо був вільним слухачем, його терпіли як дилетанта, і хоч він з великим запалом проходив свій курс, але то був курс для сторонніх і аматорів, дистанція виявилася надто великою. Напроти нього сидів фахівець і втаємничений, який уже навіть своїм уважним і ввічливим ставленням до його зацікавлення Грою давав відчути, що має справу не з колегою, а з дитиною, яка бавиться на периферії науки, знайомої іншим до найпотаемніших глибин. Кнехт спробував перевести розмову з Гри на щось інше й попросив Плініо розповісти про свою працю і своє життя там, за межами Касталії. Тут уже Йозеф виявився відсталим, дитиною, яка ставила наївні питання і яку треба було обережно навчати. Плініо був юристом, намагався здобути політичний вплив, мав незабаром заручитися з дочкою одного партійного лідера, він говорив мовою, тільки наполовину зрозумілою Йозефові, багато висловів, які він часто вживав, здавалися касталійцеві порожніми, позбавленими будьякого змісту. Але все ж таки Йозеф зрозумів, що там, у своєму світі, Плініо щось важить, щось знає і плекає якісь шанолюбні мрії. А проте ці два світи, що колись, десять років тому, в особі двох юнаків з цікавістю й не без симпатії зіткнулися були один з одним, тепер стали чужі й несумісні, між ними зяяла прірва. Хоч треба було визнати, що цей світський чоловік і політик зберіг якусь прихильність до Касталії, він уже двічі жертвував задля Гри в бісер своєю відпусткою; та врешті, подумав Йозеф, це ж майже те саме, що він, Кнехт, одного чудового дня з’явився б у світі Плініо і як допитливий гість захотів би побувати на судовому засіданні, на якихось фабриках чи в добродійних установах. Обидва були розчаровані. У Кнехта склалося враження, що колишній його приятель став грубіший і поверховіший, а Десиньйорі, навпаки, здавалося, що в винятковій духовності й езотеричності його шкільного товариша проступає пиха, зачарований собою і своїм спортом «чистий дух». Проте обидва намагалися підтримати розмову, до того ж Десиньйорі мав що розповісти про своє навчання й про екзамени, про подорож до Англії і на південь, про політичні збори, про парламент. А раз у нього вихопилося речення, що прозвучало як погроза чи застереження. Він сказав: — Ось побачиш, Йозефе, скоро почнуться тривожні часи, може, вибухне війна, і хтозна, чи саме існування Касталії не буде знов поставлене під сумнів.

Йозеф не взяв близько до серця його слів, він тільки спитав; — А ти як, Плініо? Ти будеш за чи проти Касталії? — Що там я, — силувано усміхнувся Плініо, — навряд чи хто питатиме мою думку. Звичайно, я за те, щоб Касталія непорушно існувала далі, інакше мене б тут не було. Але все ж таки, хоч які скромні ваші вимоги з матеріального погляду, Касталія коштує країні чималеньку суму.

— Так, — засміявся Йозеф, — ця сума, як мені казали, становить приблизно десяту частину тієї, яку наша країна в сторіччя воєн витрачала на зброю і спорядження армії.

Приятелі зустрілися ще кілька разів, і чим ближче було до кінця курсу, який мав прослухати Плініо, тим більше упадали вони один біля одного. А проте обидва відчули полегшення, коли минули два чи три тижні й Плініо поїхав.

Магістром Гри був тоді Томас фон дер Траве,[35] широковідомий чоловік, що багато подорожував і знав світ, уважний і ввічливий до кожного, хто з ним стикався, але в усьому, що стосувалося Гри, надзвичайно пильний і аскетично суворий, великий трудівник, про що й гадки не мали ті, кому він був відомий лише з зовнішнього, офіційного боку, наприклад, у мантії керівника врочистої Гри чи на прийомі закордонних делегацій. Казали, що він тверезий, холодний раціоналіст, у якого стосунки з музами не йдуть далі за просту ввічливість, а серед молодих, захоплених аматорів Гри можна було часом почути й негативні думки про нього — хибні думки, бо хоч Томас фон дер Траве і не був ентузіастом і під час великих урочистих ігор не дуже любив зачіпати великі, дражливі теми, його власні, блискуче скомпоновані, формально неперевершені партії були для знавців переконливим свідченням його близького знайомства з глибинними проблемами Гри.

Одного дня Magister Ludi запросив Йозефа Кнехта до себе. Він прийняв його в своєму помешканні, в хатньому вбранні, і спитав, чи не зможе Кнехт зробити йому таку ласку — щодня в цю пору приходити на півгодини до нього. Кнехт, що ніколи ще не бував наодинці з Магістром, здивовано скорився наказові. Того дня Магістр запропонував йому ознайомитися з великим рукописом, пропозицією, що надійшла від вальдцельського органіста, — таких пропозицій надходило багато, і їх мала розглядати верховна інстанція Гри. Здебільшого то були прохання ввести в Архів Гри новий матеріал. Хтось, наприклад, особливо пильно вивчав історію мадригала і в розвитку його стилю виявив крутий поворот, який він записав музичними й математичними знаками, щоб його можна було ввести в словниковий склад Гри, ще хтось дослідив ритміку латинської мови Юлія Цезаря і знайшов у ній дивовижну подібність із наслідками добре відомих досліджень інтервалів у візантійському церковному співі або якийсь мрійник хтознавкотре винайшов нову кабалу для нотного письма п’ятнадцятого сторіччя, — вже не кажучи про палкі листи схибнутих експериментаторів, які, наприклад, з порівняння гороскопів Гете й Спінози робили найдивовижніші висновки й часто додавали до своїх прохань дуже гарно виконані в кольорах і начебто переконливі геометричні креслення. Кнехт палко взявся виконувати доручення Магістра. У нього самого в голові зринала не одна така пропозиція, хоч він ніколи нікому не посилав їх; кожен ревний гравець мріє про постійне розширення сфери Гри, аж поки вона не охопить цілий світ, навіть більше — він завжди сам розширює її в своїй уяві та в своїх приватних партіях і плекає бажання, щоб ті партії, які, здається йому, варто зберегти, попали з його приватного в офіційний Архів. Бо саме в цьому й полягав справжня, найвища вишуканість Гри досвідчених майстрів: вони настільки опанували виражальні, атрибутивні й формотворчі можливості її законів, що здатні будьякій грі з об’єктивними, історичними вартостями надати ще й цілком індивідуальних, неповторних рис. Один відомий ботанік якось жартома сказав про це так: «У Грі в бісер, мабуть, немає нічого неможливого, у ній якась окрема рослина здатна розмовляти з паном Ліннеєм латинською мовою».

Отже, Кнехт допомагав Магістрові аналізувати органістову схему; півгодини минуло швидко, другого дня він з’явився рівно в призначений час і так приходив щодня два тижні, щоб півгодини попрацювати наодинці з Магістром Гри. Вже під час перших зустрічей він помітив, що Magister Ludi примушує його старанно опрацьовувати до кінця навіть зовсім нікчемні пропозиції, непридатність яких видно було зразу. Він дивувався, що в Магістра є на це час, але поволі зрозумів: ішлося зовсім не про те, щоб допомогти Магістрові, взяти на себе частину його праці, а про зовсім інше — ця праця, хоча сама собою і потрібна, була тільки нагодою для надзвичайно ввічливої, проте дуже пильної перевірки його самого, молодого адепта. З ним відбувалося приблизно те саме, що колись, як він був ще хлопцем, після відвідин Магістра музики: він раптом побачив, що товариші почали ставитись до нього інакше, якось несміливіше, зберігаючи певну відстань, часом з іронічною шанобою. Він зрозумів, що готується якась зміна, але вже не тішився цим так, як тоді. Коли останні пропозиції були переглянуті, Магістр гри сказав своїм трохи зависоким, ввічливим голосом, з властивою йому дуже чіткою інтонацією, зовсім не врочисто:

— Гаразд, завтра тобі вже не треба приходити, поки що ми з тобою скінчили свою працю, але скоро мені знов доведеться звернутись до тебе. Красно дякую за допомогу, вона для мене була дуже важлива. Між іншим, мені здається, що тобі вже час подавати заяву до Ордену, тебе приймуть, я вже казав там про тебе. Думаю, ти ж не проти? — І додав підводячись: — До речі, ще одне: ти, мабуть, теж, як більшість добрих гравців замолоду, схильний інколи вдаватися до Гри як до своєрідного інструменту для філософування. Самі мої слова тебе від цього не відучать, а проте скажу тобі: філософуючи, треба вдаватися до тих засобів, які для цього придатні, — до засобів філософії. Наша Гра — не філософія і не релігія, вона самостійна дисципліна і за своїм характером найближча до мистецтва, це мистецтво sui generis1. Можна досягти більших успіхів, коли зразу дотримуватися цієї засади, а не вернувшись до неї тільки після сотні невдач. Філософ Кант — тепер його вже мало знають, але то була дуже розумна людина, — казав про теологічне філософування, що то «чарівний ліхтар фантазії». Ми не маємо права робити й нашу Гру в бісер таким ліхтарем.

Йозеф був такий вражений і схвильований, що мало не пропустив повз вуха цього останнього застереження. В голові промайнула думка: кінець його волі, його студентським студіям, його приймуть до Ордену, і незабаром він займе місце в ієрархії. Низько вклонившись, він подякував Магістрові і зразу ж пішов до вальдцельської канцелярії Ордену, де й справді побачив себе в списку тих, кого мали невдовзі приймати. Як і всі студенти його ступеня, він уже досить добре знав статут і пригадав статтю, за якою кожен член Ордену, що посідає високе становище в ньому, має право виконувати церемонію прийому. Він попросив, щоб його прийняв Магістр музики, отримав посвідчення й коротку відпустку і другого ж дня поїхав до свого патрона і друга в Монтпорт. Старий Магістр був трохи хворий, але привітав Кнехта радісно.

— Ти прийшов саме вчасно, — мовив він. — Скоро я вже не мав би права прийняти тебе як молодого брата до Ордену. Я думаю відмовитись від посади, і моє звільнення вже схвалено.

Сама церемонія була дуже проста. Другого дня Магістр музики, як того вимагав статут, запросив двох членів Ордену у свідки й дав Кнехтові статтю з орденського статуту як вправу для медитації. В статті було сказано: «Якщо Колегія призначає тебе на якусь посаду, то знай: кожен подальший ступінь — це не крок до волі, а новий обов’язок. Чим вища посада, тим більший обов’язок. Чим більша влада, тим суворіша служба. Чим сильніша особистість, тим неприпустиміша сваволя». І ось вони зібралися в музичній келії Магістра, тій самій, де колись відбулося перше ознайомлення Кнехта з мистецтвом медитації; на честь урочистої події Магістр попросив її винуватця зіграти прелюдію до хоралу Баха, потім один зі свідків зачитав скорочений варіант статуту, а сам Магістр поставив своєму молодому приятелеві усі ті питання, які належало ставити за ритуалом, і прийняв від нього обітницю. Він ще годину побув з Кнехтом, посидів з ним у садку й дав йому кілька дружніх порад, у якому напрямку треба засвоювати статут Ордену і як жити за ним.

— Добре, що ти заступаєш мене саме тієї хвилини, коли я йду з своєї посади. Наче я маю сина, що робитиме після мене мою роботу. — Побачивши, як посмутнів Йозеф, старий Магістр додав: — Не журися, адже я не журюся. Я таки стомився і радий, що матиму тепер дозвілля, яке, думаю, на мою втіху, не раз ділитимеш зі мною і ти. І коли ми побачимося наступного разу, звертайся до мене на «ти». Я тобі не міг запропонувати цього, поки був зв’язаний посадою. — І він відпустив Кнехта з тією чарівною усмішкою, яку той знав ось уже двадцять років.

Кнехт швидко вернувся до Вальдцеля, бо мав відпустку лише на три дні. Тількино він прибув, його покликав Magister Ludi й зустрів весело, як колегу, привітавши зі вступом до Ордену.

— Щоб ми стали справжніми колегами й товаришами в праці, — сказав він, — нам бракує ще тільки одного: ти повинен зайняти певне місце в нашій ієрархії.

Йозеф здригнувся. Отже, воля його скінчилася.

— Я сподіваюся, — несміливо мовив він, — що мене призначать на якесь скромне місце. Всетаки, признаюся вам, я мав надію, що зможу ще якийсь час віддаватися вільним студіям.

Магістр пильно глянув йому у вічі, й на устах у нього з’явилася мудра, ледь іронічна усмішка.

— Ти сказав «якийсь час», а скільки це? Кнехт збентежене усміхнувся: — Я й сам добре не знаю.

— Я так і думав, — сказав Магістр. — Ти говориш, як студент, і думаєш, як студент, Йозефе Кнехте, і так воно й має бути, проте скоро вже так не буде, бо ти нам потрібен. Ти знаєш, що й згодом, навіть на найвищих посадах у нашій ієрархії, тобі можуть дати відпустку для стуДій, якщо ти зумієш переконати колегію, що ті студії важливі; мій попередник і вчитель, наприклад, уже бувши Магістром Гри і старою люДиною, дістав на своє прохання цілорічну відпустку для праці в лондонських архівах. Але він дістав відпустку не на «якийсь час», а на певне число місяців, тижнів і днів. З цим тобі надалі доведеться рахуватись. А тепер я повинен запропонувати тобі ось що. Для особливої місії нам потрібна людина, яка вміє відповідально ставитися до своїх слів та вчинків і якої ще не знають поза нашим колом.

Завдання було таке: бенедиктинський монастир Маріафельс, один із найдавніших освітніх осередків у країні, що підтримував дружні стосунки з Касталією і вже не одне сторіччя прихильно ставився до Гри в бісер, попросив прислати молодого вчителя, щоб той прочитав вступ у Гру, а також попрацював з кількома монастирськими гравцями, які вже досягли чималих успіхів. Тому його так пильно перевіряли й тому прискорили його вступ до Ордену.

ДВА ОРДЕНИ

Кнехт тепер знов опинився в становищі, трохи схожому на те, в якому перебував колись у гімназії після відвідин Магістра музики. Навряд чи він думав про те, що призначення в Маріафельс — це особлива відзнака і перший важливий щабель на драбині ієрархії; але, маючи все ж таки досвідченіше око, ніж тоді, він добре бачив це з поведінки своїх однокурсників. Хоч від деякого часу він і так належав до найвужчого кола всередині еліти, а проте незвичайне доручення вирізнило його зпоміж усіх як людину, що звернула на себе пильну увагу керівництва й має бути використана поособливому. Не можна сказати, що вчорашні товариші й колеги відсахнулися від нього або почали виявляти якусь неприязнь — надто вони всі були чемні в цьому вишукано аристократичному колі, — але утворилася певна дистанція; вчорашній товариш міг післязавтра стати начальником, а на такі відтінки й градації у взаємних стосунках це коло реагувало надзвичайно чутливо й знаходило для них належний вираз.

Винятком був Фріц Тегуляріус; його ми, поряд з Ферромонте, можемо, мабуть, назвати найвірнішим приятелем Йозефа Кнехта з усіх, яких він мав у своєму житті. Цей чоловік, за своїм хистом призначений осягти верховини, але позбавлений потрібного для цього здоров’я, рівноваги й віри в себе, що його дуже мучило, був того самого віку, що й Кнехт, тобто коли того приймали до Ордену, мав тридцять чотири роки. Вперше вони зустрілися років десять тому на одному з курсів Гри, і Кнехт уже тоді відчув, якою великою симпатією до нього пройнятий цей тихий, трохи меланхолійний юнак. З властивим йому чуттям на людей, яке він мав уже й тоді, хоч і не усвідомлював цього, Кнехт збагнув природу цієї симпатії: то було готове до беззастережної відданості й підлеглості почуття приязні й шаноби, просякнуте майже релігійним екстазом, але затьмарене й стримуване внутрішнім благородством і передчуттям душевної трагедії. Кнехт, який тяжко пережив недавню зустріч з Десиньйорі й став від того вразливим і навіть недовірливим, твердо тримав Тегуляріуса на відстані, хоч його також вабив до себе цей цікавий, незвичайний студент. Щоб дати уявлення про нього, наведемо сторінку з Кнехтових таємних нотаток, які він через багато років робив для інформації Виховної Колегії. Ось що там було написано: «Тегуляріус. Близький приятель автора цих рядків. У Койпергаймі його не раз відзначали як відмінного учня. Добрий знавець класичних мов, дуже цікавиться філософією, працював над Лейбніцом, Больцано, пізніше над Платоком. Найталановитіший, найкращий гравець у бісер з усіх, яких я знаю. Це був би самою долею посланий Маgister Ludi, якби не його вдача і не його здоров’я. Т. нізащо не можна висувати на якусь керівну, репрезентативну чи організаторську посаду, це було б лихо і для нього і для справи. Його вади виявляються фізично в нападах депресії, періодах безсоння та нервових болях і духовно — у приступах меланхолії, в гострій потребі самотності, в страху перед обов’язком і відповідальністю, а може, і в думках про самогубство. Проте завдяки медитації і чудовій самодисципліні цей тяжко хворий чоловік тримається так добре, що більшість людей з його оточення навіть не здогадуються про те, яке важке в нього життя, і тільки помічають його велику несміливість і замкнутість. Та хоч Т. і нездатен, на жаль, посідати керівне становище, всетаки для Vicus Lusorum він — неоціненний скарб, справжня його окраса. Він так опанував техніку нашої Гри, як великий музикант свій інструмент, миттю вловлює її найтонші відтінки і як учитель також заслуговує доброго слова. Я навряд чи зміг би обійтися без його допомоги на вищих і найвищих повторних курсах Гри — на нижчі мені шкода марнувати його знання; велика втіха спостерігати, як він аналізує пробні партії початківців, не бентежачи їх, як він виявляє їхні хитрощі, безпомилково пізнає і викриває всі наслідування чи просто декоративні оздоби, як у добре обгрунтованій, але ще непевній і невдало скомпонованій партії знаходить джерело помилок і демонструє його, наче бездоганний анатомічний препарат. Цією непідкупною прозірливістю під час аналізу й виправлення чужих партій він головним чином і здобув собі серед учнів та колег повагу, яку інакше навряд чи мав би з своєю нерівною, соромливою, боязкою вдачею. Те, що я сказав про цілком унікальну геніальність Т. як гравця в бісер, я хотів би проілюструвати одним прикладом. Ще коли ми тільки починали приятелювати і обом нам курси вже мало що могли дати з погляду техніки Гри, він якось у хвилину особливого довір’я дав мені заглянути в декотрі партії, які він тоді скомпонував. З першого ж погляду я збагнув, які вони блискучі за своїм задумом, які нові й оригінальні за стилем. Я попросив, щоб він дав мені простудіювати кілька тих чудових партій, і побачив, що їхня композиція — справжня поема, щось таке дивовижне й своєрідне, що я тут, здається мені, просто не можу не згадати про них. Ті партії були маленькими драмами, побудованими у формі майже суцільного монологу, вони відображали індивідуальне, хворобливе і водночас геніальне життя їхнього автора, немов майстерно виписаний автопортрет. У них не тільки діалектично узгоджувались і сперечалися одні з одними різні теми й групи тем, на яких грунтувалася гра і послідовність та протиставлення яких було дуже дотепне, але й синтез та гармонізація протилежних голосів були здійснені не звичайним класичним способом; навпаки, ця гармонізація часто порушувалась і щоразу, наче охоплена знемогою та відчаєм, зупинялася перед самим кінцем і нарешті завмирала в запитанні й сумніві. Через це партії Т. не тільки набували бентежного хроматизму, на який, наскільки мені відомо, досі ніхто ще не зважувався, а й ставали висловом трагічних сумнівів і зречень, образним ствердженням того, що всяке духовне зусилля сумнівне. При цьому вони були такі незвичайно гарні своєю інтелектуальністю, досконалістю технічної каліграфії, що хотілося заплакати над ними. Кожна з тих партій так щиро й ревно прагнула до свого розв’язання і, врешті, з таким благородним самозреченням відмовлялася від нього, що була наче довершеною елегією на минущість, властиву всьому прекрасному, і на сумнівність, кінець кінцем також властиву всім високим пориванням духу.

Отже, якщо Тегуляріус переживе мене чи моє перебування на посаді, рекомендую його своєму наступникові як надзвичайно делікатну й цінну людину, яка, проте, завжди перебуває під загрозою. Йому треба давати якнайбільшу волю, до його поради треба дослухатися в усіх важливих питаннях Гри. Але йому ніколи не можна доручати самостійно керувати учнями».

З роками цей незвичайний чоловік справді став другом Кнехта. Він був зворушливо відданий Кнехтові, захоплювався не тільки його інтелектом, а й чимось подібним до владності в його натурі, і багато чого з того, що ми знаємо про Кнехта, нам переказав саме він. У вузькому колі молодих гравців він, може, єдиний не заздрив своєму приятелеві, коли той отримав таке відповідальне доручення, і єдиний сприймав його від’їзд на невизначений термін як велику втрату, як глибоке, майже нестерпне горе.

Сам Йозеф, коли минув перший переляк після раптової втрати улюбленої волі, зрадів своєму новому становищу, в нього з’явилося бажання помандрувати, жадоба діяльності й цікавість до чужого світу, в який його посилали. А втім, молодого члена Ордену так зразу не відпустили в Маріафельс; спершу його на три тижні відправили в «поліцію». Так студенти величали маленький відділ в апараті Виховної Колегії, який можна було б назвати політичним департаментом або міністерством закордонних справ, якби ці назви не були надто гучні для установи з таким скромним полем діяльності. Тут Кнехтові дали урок поведінки члена Ордену поза межами Касталії; керівник цього відділу пан Дюбуа сам майже щодня приділяв йому годину часу. Справа в тому, що цього сумлінного чоловіка взяв сумнів, чи варто було доручати таку важливу місію людині, яка ще не має досвіду й зовсім не знає світу; він не приховував, що не схвалює вибору Магістра Гри, і докладав подвійних зусиль, щоб приязно й грунтовно витлумачити молодому членові Ордену, які небезпеки чигають на нього в світі і як краще від них уберегтися. Батьківська турбота, чистота намірів пана Дюбуа так щасливо збіглися з бажанням молодого члена Ордену якнайбільше в нього навчитися, що під час тих лекцій учитель щиро полюбив Йозефа Кнехта, сповнився довірою до нього і, вже цілком спокійний, відпустив його нарешті виконувати свою місію. Він навіть спробував, швидше з прихильності до Йозефа, ніж з політичних міркувань, дати йому ще й від себе одне завдання. Пан Дюбуа вже хоча б тому, що був одним із небагатьох «політиків» Касталії, належав до тієї дуже малої групи службовців, думки і студії яких в основному були присвячені державноправовим і економічним засадам подальшого існування Касталії, її стосункам із зовнішнім світом і її залежності від нього. Більшість касталійців, і службовці не менше, ніж учені й студенти, сприймали свою Педагогічну Провінцію і свій Орден як стабільний, вічний, самозрозумілий світ, про який вони, правда, знали, що він не завжди існував, що він колись виник, і виник за найтяжчого лихоліття, поволі, серед запеклих сутичок, виник наприкінці войовничої доби, з одного боку, як наслідок аскетичногероїчного самопізнання й зусиль людей духу, а з другого — як задоволення глибоких потреб змучених, знекровлених, здичавілих народів, що зголодніли за ладом, за нормою і розважністю, за законом і мірою. Вони знали це, і знали, навіщо існують усі ордени й «провінції» на світі: щоб відмовлятися від влади й від конкуренції, а зате берегти сталість і тривалість духовних основ усіх мір і законів. Та вони не знали, що такий лад не виникає сам собою, що для цього потрібна певна гармонія між світом і духом, яку завжди дуже легко порушити, що світова історія в цілому зовсім не прагне до бажаного, розумного й гарного і не сприяє йому, а хіба що як виняток інколи терпить його. Властиво, майже ніхто з касталійців не усвідомлював глибинної проблематичності свого касталійського існування, про це мали думати ті нечисленні політики, одним із керівників яких і був пан Дюбуа. Від нього, завоювавши його довіру, і отримав Кнехт перші, загальні відомості про політичні основи Касталії, які спочатку здалися йому швидше огидними й нецікавими, як і більшості членів Ордену, але потім нагадали зауваження Десиньйорі про небезпеку, що нібито нависла над Касталією, а водночас і весь той начебто давно переборений і забутий гіркий присмак юнацьких суперечок з Плініо і через це раптом набули великого значення й стали щаблем на його шляху до пробудження.


6628425856772293.html
6628453643247768.html
    PR.RU™